Почему Украине нужна новая Конституция?

Александр Комаров Кандидат юридических наук, выпускник магистерской программы Йельской школы права Мы гордимся быть частью своей страны с ее красотой и многовековой историей, но чувствуем стыд за государство, которое создали В одній із найстисліших та найвлучніших робіт із конституціоналізму другої половини ХХ сторіччя, «Ідея Конституції», Ханна Піткін зазначила, що конституція це те, що ми маємо, чим ми є та що ми робимо (our constitution is what we have, what we are, and what we do). Це лаконічне, але глибоке твердження чітко висвітлює проблеми Української держави. Конституція України — це максимум те, що ми маємо, те, чим деякі (але не всі) із нас пов’язані, але це не те, чим ми, громадяни цієї держави, є, і тим більше не те, що ми робимо. Наша конституція це не те, чим ми є. Поділ на «нас», людей, та «них», державу, проходить червоною лінією у ментальності нашого суспільства. Все більше людей щодня живе у дисонансі. Ми асоціюємо себе із країною Україною, ідентифікуємо себе як частину українського суспільства у всій його багатоманітності. Однак все більше із нас щодня «розлучається» із українською державою. Ми не бачимо у парламенті тих, хто говорить від нашого імені, ми звикли до того, що обіцянки наших політиків не варті і ламаної копійки, ми відсторонюємося від того свавілля, яке чиниться у судах та правоохоронних органах, ми знаємо, що податкова або митниця — це джерело наших проблем, а не рішень. Ми пишаємося бути частиною своєї країни із її красою та багатовіковою історією, але відчуваємо сором за державу, яку ми створили. Наша конституція не відображає дійсність про нас. Наша конституція це не те, що ми робимо. Бо ми вже давно переконалися, що вона працює лише тоді, коли це «потрібно». Ми навчилися тому, що ми можемо будувати відносини одне з одним, вирішувати проблеми та досягати цілей у обхід нашого суспільного договору. Ми дуже швидко увібрали ідею про те, що організовувати своє життя у обхід конституції зазвичай і простіше, і ефективніше. Авжеж, залишається ризик бути спійманим і покараним за це, але зазвичай він є мізерним, оскільки й інші не особливо турбуються чи дотримуєшся ти соціального договору доти, допоки їхній особистий інтерес прямо не стикається із твоїм. Ми звикли до того, що мати справу із державою собі дорожче, забувши, що держава це штучний інструмент, створений нами ж для полегшення свого життя, надання йому більш організованого характеру. Наша конституція не утримала нас від революцій. Але помилка наших революцій у їхній незрілості, у відсутності рішучості викинути документ про те, ким ми не є і що ми не робимо, на звалище історії. У вірі в те, що можливо дати другий, третій шанс. Основне призначення конституцій — обмежити і зв’язати державу, яку ми створюємо. Встановити ефективні запобіжники для того, щоб стримати того «монстра», до виродження у якого цілком природньо схильна будь-яка влада. Бо влада розбещує та корумпує. Якщо конституція не здатна стримати державу від перетворення на Левіафана, то така конституція не виконує свого призначення. Якщо ж «джина вже випущено із пляшки», запхати його туди наново вже не вийде. Це дуже добре усвідомлювали розробники післявоєнної Конституції Німеччини, одразу ж відкинувши можливість повернення до демократичної Конституції Веймарської Республіки, яка відкрила цілком демократичний шлях для приходу нацистів до влади. Ми ж продовжуємо наївно вірити у те, що слід лише почати її виконувати і все зміниться на краще. Не почнемо і не зміниться, бо вона не відображає нас. Конституції фіксують лише базові, фундаментальні домовленості про співжиття у суспільстві. Вони не встановлюють статус-кво і не підтримують його лише тим, що «тут так заведено». Суспільство еволюціонує, змінюється. Змінюються прагнення і цілі людей, які складають це суспільство. Ми сьогодні – це вже не ми вчора. І тим більше ми сьогодні вже не ми 24 роки тому. Тоді ми наче всліпу визначали, як житимемо далі, намагались уникнути шоку та запозичити частки досвіду європейських демократій, брати до уваги те, що здавалося кращим у їхніх моделях організації суспільства і ліпити це все докупи у власний проект. Це здавалося закономірним — наша країна не мала жодного реального досвіду самостійного творення своєї державності (а ті поодинокі спроби, що подекуди проблискували у минулому не масштабувалися у колективну пам’ять та були надзвичайно віддаленими у часі). Тому запозичення елементів європейських моделей та адаптація їх задля «м’якої» трансформації із посттоталітарного суспільства до демократичного здавалася кращим вибором. Зараз ми вже не там. Ми маємо досвід революцій і війни на своїй території. Ми маємо олігархічну систему економіки і бюрократичну систему, яка стала на горло малому і середньому бізнесу. Ми бачимо середній клас, який так і не може народитися. Ми бачимо правосуддя, яке не відповідає нашій ідеї справедливості. Ми маємо різні ідеї про справедливість, але наше правосуддя вже не здатне притомно і послідовно обґрунтувати навіть хоча б якесь її бачення; натомість воно слідує (навіть не завжди) формальним правилам, левова частина яких не відображає наше уявлення про здоровий глузд. Ті, що народжуються сьогодні, приходять у світ у абсолютно інших умовах, ніж ті, що існували 24 роки тому. Існуюча модель стає для них тягарем, перешкоджає самовираженню, пропонує їм або ж місце гвинтика у системі або нічого. Система витискає за свої межі амбітних та творчих. Неодноразово я чув від своїх студентів, що вони відчувають, що не потрібні цій державі. І в результаті вони цілком закономірно не асоціюють державу як свою. Наша державність перетворилася на купу формальних правил, яким ми змушені сліпо слідувати. Ці правила встановлюють що і як ми можемо робити, регулюють наші кроки і обмежують наші можливості домовлятися і шукати консенсус. Ці правила не володіють гнучкістю і виражають собою тягар вибору минулих поколінь, який змушені нести майбутні. Законотворці ж сучасного пропонують лише ревізію правил, закладених їхніми попередниками, а не зміну філософії співвідношення людина-держава та суспільство-держава. Якщо творці конституції не змогли зробити своє творіння гнучким і здатним адаптуватися до мінливої соціальної реальності, то немає нічого, щоб виправдовувало можливість вже мертвих законотворити для живих. Немає жодної філософії, яка могла б виправдати справедливість перебування суспільства сучасного у заручниках помилок та експериментів творців минулого. Єдиний бар’єр до перетворень — це наша інертність та страх змін. Страх невідомого, того, що буде за зламом системи. Але не зробивши цей крок у невідоме ми так і приречені будемо гнити разом із цією системою. Конституції не даруються нам Богом, вони не падають з неба, їх не знаходять як скарб чи Святий Грааль. Їх створюють люди. Конституції не є чимось святим, але вони мають цінність. Ця цінність полягає у тому, що конституції фіксують фундаментальні домовленості в суспільстві про правила людського співжиття і відбивають ідентичність суспільства, його історичний досвід. Якщо ж ці домовленості вже не розцінюються як такі, що добровільно приймаються нами як раціональними істотами, а нав’язуються нам за фактом народження, то й цінність конституції втрачається. Немає нічого страшного у тому, щоб змінити конституцію. Так, Сполучені Штати живуть за конституцією ухваленою понад 230 років тому, але вона зазнала як поправок, так і доленосних змін у її інтерпретації. Франції знадобилося змінити 16 конституцій для того щоб досягти більш-менш збалансованої моделі. І скоріше за все це ще не кінець. Нова Конституція України має бути іншою. Вона має бути тонкою, і відображати перелік лише найбільш загальних умов нашого спільного співжиття і дуже вузьке коло функцій, які ми погоджуємось передати створюваному нами штучному утворенню — державі. Лише ті фундаментальні речі, про які ми всі можемо домовитись і які не суперечать нашій природі як істот із подекуди діаметрально протилежними інтересами. Зовнішній захист, зовнішня політика, правосуддя, піклування лише про тих, хто сам не в змозі про себе подбати. Можливо ми всі зможемо домовитись про щось більше за це. Можливо ні. Конституція має бути не набором застиглих на папері правил, а живим документом. Документом, який буде здатен відображати мінливість нашого суспільства, який надаватиме нам можливість обирати різні шляхи розвитку і формувати конкуруючі моделі в межах однієї держави. Документом, який буде наповнюватися новим змістом по мірі розвитку нашого суспільства. Який не стримуватиме наш політ догмами і постулатами, а стимулюватиме до пошуку нового. Роль держави ж має полягати не в тому, щоб контролювати і регулювати, а іноді й зарегульовувати, не в тому, щоб говорити, що нам можна, а у тому, щоб відсікати лише найбільш загрозливі форми людської поведінки. У цій конституції ми маємо дати відповідь на ключове питання — навіщо ми, люди, народ України, створюємо державу Україну, для чого, і які обмежені функції ми погоджуємось їй передати. Суть нашої судової системи має бути у тому, щоб стояти на захисті суспільства від Левіафана і давати відсіч спробам державної машини дотягнутися своїми щупальцями до тих сфер, у які ми її не запрошували. І закінчу цю колонку словами вже згаданої на початку Ханни Піткін: «Конституція, яку ми маємо, залежить від конституції, яку ми створюємо, і робимо і якою ми є. Якщо конституція це не те, що ми робимо, то те, що ми вважаємо наявним у нас, є безсилим і скоро зникне. Якщо у тому, що ми робимо, ми не поважаємо те, чим ми є – і нашу дійсність, і справжній потенціал всередині нас — наші вчинки будуть катастрофою». Українська державна модель у її теперішньому вигляді приречена зникнути. Чи то через вплив зовнішніх чинників, чи то через наростання внутрішніх протиріч, або ж через неефективність і безцільність. Я не беруся прогнозувати коли це станеться, але таким є закон розвитку: системи, які не відповідають своєму призначенню відходять у небуття. Ми ж маємо бути готові заповнити вакуум, що утвориться, новими сенсами.Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ